Чому я?

Розділ перший. Помилка 404

Того вечора Влад молився не тому, що вірив.

Це було б надто красиво.

Він молився, бо всі інші способи вже закінчилися. Спочатку закінчилися розумні доводи. Потім гроші. Потім сили. Потім звична чоловіча здатність казати собі: «Нічого, прорвемося», хоча всередині вже давно ніхто нікуди не проривався, а просто сидів серед уламків і вдавав, що це тимчасова перестановка меблів.

Опівночі у квартирі стало тихо.

Не тією доброю тишею, в якій відпочивають люди з чистим сумлінням, сплаченою орендою і відсутністю нових повідомлень із банку. Ні. Це була інша тиша — липка, насторожена, майже службова. Така буває в лікарняних коридорах, порожніх під’їздах і в головах людей, які надто довго трималися, а тепер не знають, кому виставити рахунок.

Влад сидів на кухні.

Перед ним стояла чашка чаю, давно охололого до стану філософського докору. На столі лежали телефон, блокнот, ручка, кілька квитанцій і маленький хрестик на тонкому ланцюжку. Хрестика він не носив. Не з принципу. Просто якось не склалося. Він лежав у шухляді разом із батарейками, старими ключами та іншими предметами, сенс яких колись був очевидним, а потім тихо помер.

Сьогодні Влад його дістав.

Сам не знаючи навіщо.

Можливо, щоб посилити звернення.

Або щоб показати, що він прийшов не з порожніми руками. Як до установи: ось заява, ось документи, ось докази, ось маленький релігійний предмет, який підтверджує, що заявник намагався співпрацювати із системою.

У хвилини відчаю люди мають дивну логіку. Доки все більш-менш терпимо, вони говорять про свободу волі, зрілість, психологічні межі й необхідність брати відповідальність. Але варто життю обережно поставити коліно на груди, і людина раптом згадує всі давні протоколи зв’язку: свічки, хрести, молитви, обіцянки, погрози, торг, сльози, «Господи, ну будь ласка» та інші форми духовної техпідтримки.

Влад подивився на хрестик.

Потім на рахунки.

Потім знову на хрестик.

Хрестик виглядав чесніше.

Рахунки теж, але в іншому сенсі.

Він зітхнув і провів долонею по обличчю. Обличчя було втомлене. Не старе, не зламане, не трагічне — просто обличчя людини, яка надто довго пояснювала собі, що все йде нормально, і нарешті перестала собі вірити.

— Ну добре, — сказав він у порожнечу. — Давайте вже як дорослі.

Порожнеча не заперечила.

Це був добрий знак. Або поганий. Із порожнечею взагалі важко вести листування: вона рідко уточнює свою позицію.

Влад не знав жодної молитви повністю. Щось чув у дитинстві. Потім бачив у фільмах. Потім кілька разів був у церкві, де всі навколо впевнено виконували рухи, сенс яких був для нього приблизно таким самим ясним, як налаштування промислової машини японською.

Він перехрестився.

Незграбно.

Занадто швидко.

Потім ще раз, повільніше, щоб це не виглядало зовсім як жест відчайдушного користувача перед завислим комп’ютером.

— Господи, — сказав він.

І замовк.

Слово виявилося важчим, ніж він очікував. Не піднесеним, не світлим, не урочистим. Просто важким. Ніби він назвав на ім’я того, кому надто довго не писав, а тепер раптом прийшов не з любов’ю, а з претензією.

Він криво усміхнувся.

— Гарний початок. Духовна зрілість одразу. Починаємо зі скарги.

Він хотів сказати щось правильне. Щось шляхетне. Наприклад: «Нехай буде воля Твоя». Або: «Навчи мене приймати». Або: «Покажи шлях».

Але всередині піднялося зовсім інше.

Не молитва.

Радше заява.

Навіть не заява — офіційна претензія.

І чим довше він мовчав, тим ясніше розумів: якщо зараз почне говорити красиво, збреше з першого слова. А він утомився брехати. Особливо туди, де, теоретично, все й так видно.

— Я намагався жити правильно, — сказав він нарешті.

Фраза прозвучала жалюгідно.

Він скривився.

— Ні, не так.

Він підвівся, пройшовся кухнею, повернувся і знову сів.

— Я намагався жити правильно. Терпів. Старався. Робив вигляд, що розумію. Навіть перехрестився.

Він подивився на хрестик на столі.

Той лежав мовчки і ніяк не допомагав.

— А тепер поясніть мені, будь ласка: чому нічого з цього не працює?

Після цих слів стало дуже тихо.

Навіть холодильник, який зазвичай гудів із наполегливістю старого пророка, на кілька секунд замовк. За вікном проїхала машина. Десь нагорі хтось упустив щось важке, а потім сказав коротке слово, не призначене для літургійного вжитку.

Влад чекав.

Він сам не знав чого саме.

Голосу з неба? Світла? Знаку? Внутрішнього тепла? Того самого відчуття, про яке пишуть люди, що пережили зустріч із вищим, а потім чомусь продають курс за дев’яносто дев’ять євро?

Нічого не сталося.

Звісно.

Він криво усміхнувся.

— Так. Я так і думав.

Він відкинувся на спинку стільця і відчув, як злість повертається на своє законне місце.

— Чудово, — сказав він уже голосніше. — Тобто страждати — будь ласка. Терпіти — будь ласка. Удавати, що все має сенс — будь ласка. А щойно потрібна відповідь — негайна тиша. Дуже зручно.

Порожнеча знову не заперечила.

— Я, до речі, не прошу чудес, — сказав Влад. — Уже ні. Я просто хочу зрозуміти, за якою логікою все це працює. Або хоча б хто тут відповідає за якість обслуговування.

Він почув, як це звучить, і скривився.

Але вже не хотів зупинятися.

— Я плачу за це життя своїм стражданням. Хтось може видати мені квитанцію?

І саме в цю мить телефон на столі завібрував.

Влад смикнувся так різко, що ледь не змахнув чашку зі столу. Екран засвітився.

Нове повідомлення.

Відправник не визначений.

Тема: Відповідь на звернення

Кілька секунд Влад дивився на екран.

Потім підняв очі до стелі.

— Серйозно?

Стеля була звичайна. Біла, з маленькою тріщиною біля лампи. Жодних ангелів. Жодних труб. Жодного сяйва. Лише тріщина, схожа на тонку річку, яка давно вирішила покинути цю квартиру першою.

Телефон знову завібрував.

На екрані з’явилося повідомлення:

Ваше звернення зареєстровано.

Влад не поворухнувся.

Прочитав рядок один раз.

Потім удруге.

Потім утретє, повільніше, ніби швидкість читання могла змінити зміст.

Нижче з’явився наступний рядок:

Номер заявки: 777-404-13.

Він кліпнув.

— Ні.

Телефон, очевидно, не погодився, бо повідомлення продовжилося:

Будь ласка, не створюйте повторні звернення.
Це не прискорить перевірку алгоритмів вашої душі.

Влад поклав телефон.

Потім знову взяв.

Потім знову відклав.

Встав.

Сів.

Подивився на чай.

Чай, як кожен чесний свідок, нічого не пояснював.

— Так, — сказав Влад. — Це або нервовий зрив, або спам нового рівня.

Він узяв телефон і натиснув на повідомлення.

Екран на мить погас.

Потім став білим.

Посередині з’явився напис:

Помилка 404: Бога не знайдено

Нижче, дрібним шрифтом:

Можливі причини:

1. Неправильна адреса звернення.
2. Запит спрямовано не тому адресатові.
3. Користувач шукає Бога поза зоною внутрішнього доступу.
4. Суб’єкт, який запитує, вимагає відповіді, не підтвердивши власне існування.

Влад відчув, як усередині все стало холодним.

Не страшним.

Саме холодним.

Так буває, коли реальність раптом робить крок убік і ти бачиш, що за нею немає стіни. Лише службовий прохід, погано освітлений, із табличкою: «Стороннім вхід дозволено, але вони пошкодують».

Він повільно поставив телефон на стіл.

— Що означає «не підтвердивши власне існування»?

Телефон відповів одразу.

Для продовження виберіть категорію звернення:

1. Біль.
2. Несправедливість.
3. Чому я?
4. Чому знову я?
5. Я все зрозумів, але можна без наслідків.
6. Інше.

Влад заплющив очі.

Розплющив.

Пункти не зникли.

Він ущипнув себе за руку.

Боляче.

Отже, або це не сон, або сон із доброю деталізацією.

— А якщо я не хочу вибирати?

На екрані з’явився новий рядок:

Небажання вибирати також буде зареєстровано як вибір.

Влад тихо засміявся.

Сміх вийшов недобрий. Сухий. Короткий. Так сміються люди, яким раптом повідомили, що їхня особиста трагедія чудово вписується в загальну адміністративну процедуру.

— Прекрасно, — сказав він. — Навіть у Бога бюрократія.

Відповідь прийшла миттєво:

Бюрократію створили люди.
Ми лише змушені використовувати зрозумілий вам інтерфейс.

Влад перестав сміятися.