Того, кого одного разу впустив у душу, вже не проженеш просто так.
Навіть якщо все закінчилося.
Навіть якщо розмови стихли.
Навіть якщо людина давно пішла своєю дорогою.
Усередині все одно залишається місце, де вона колись сиділа.
Порожній стілець.
Ніхто вже не займає його повністю.
Можна жити далі.
Сміятися.
Працювати.
Будувати нові плани.
Зустрічати інших людей.
Але іноді погляд випадково падає всередину —
і ти бачиш цей стілець.
Не як біль.
Не завжди як тугу.
Швидше як тихе свідчення того, що хтось справді був важливим.
Душа не готель.
З неї не можна просто виселити людину, якщо вона одного разу стала частиною внутрішнього простору.
Можна відпустити.
Можна пробачити.
Можна перестати чекати.
Але порожній стілець усе одно залишається.
Не для того, щоб страждати.
А щоб пам’ятати: деякі люди не йдуть повністю.
Вони просто перестають сидіти поруч...
