Аліса сиділа біля краю столу й дивилася, як Капелюшник знову наповнює чашку — хоча ніхто ще не допив.
— Навіщо ви щоразу пересідаєте? — спитала вона. — Адже чай усе одно той самий.
— Брудна чашка, — з гідністю пояснив Капелюшник.
— Але ж ви просто тікаєте від власної чашки по колу.
— Саме так, — сказав Капелюшник. — Це й називається жити.
Березневий Заєць засміявся так, що перекинув молочник.
Соня не прокинулася.
Аліса трохи подумала.
— Але якщо пересідати достатньо довго, ви повернетеся до своєї чашки. І вона все ще буде брудна.
— Звісно, — сказав Капелюшник. — Але ми на той час будемо іншими.
Аліса відкрила рота.
Закрила.
Знову відкрила.
— Це не вирішує проблему чашки.
— Ні, — цілком радісно погодився Капелюшник. — Зате вирішує проблему нас.
Березневий Заєць підняв палець, ніби хотів додати щось важливе, але передумав і з’їв палець.
Тобто печиво.
Хоча Аліса не була певна.
— Але це ж... — почала вона.
— Логічно, — перебив Капелюшник. — Абсолютно логічно. Саме тому — не працює.
Аліса подивилася на свою чашку.
Потім на сусідню.
— А якщо я пересяду, — обережно спитала вона, — я теж стану іншою?
Капелюшник усміхнувся.
— Не одразу. Спершу ти просто перестанеш бути тією, що залишилася.
Аліса довго мовчала.
— Це неправильно, — сказала вона нарешті.
— Звичайно, — кивнув Капелюшник. — Але дивовижно зручно.
Березневий Заєць налив собі молока в цукорницю й удав, що так і було задумано.
Соня щось пробурмотіла уві сні.
Аліса ще раз подивилася на свою чашку.
Чай був холодний.
Стілець поруч був порожній.
Аліса пересіла...
