Страждає той, хто чинить опір неминучому.
Не той, кому боляче. Не той, хто втомився. Не той, хто опинився у складній ситуації.
А той, хто всередині продовжує сперечатися з тим, що вже сталося або відбувається зараз.
«Цього не мало бути». «Так не можна». «Чому саме я?» «Нехай усе негайно стане іншим».
І тоді людина страждає вже не тільки від самої ситуації, а й від своєї війни з нею.
А реальність стоїть поруч — спокійна й навіть трохи втомлена. Вона не сперечається. Вона просто є.
Усе так, як є. Не тому, що все добре. Не тому, що все правильно. І не тому, що треба радісно плескати в долоні перед кожною життєвою цеглиною, яка летить просто в лоба.
А тому, що перший крок до ясності починається з визнання факту.
Так, це є. Так, це сталося. Так, зараз саме так.
І тільки після цього з’являється можливість побачити, що робити далі.
Внутрішня згода з тим, що є, — це не поразка.
Це кінець зайвої війни.
А там, де закінчується внутрішня війна, починається гармонія...
