Багато людей присвячують життя реалізації концепції того, якими вони мають бути.
Не себе.
Саме концепції. Образу. Ролі. Картинці. Внутрішньому плакату з написом: «Ось таким мене мають бачити».
Людина може роками будувати правильне обличчя, правильну біографію, правильну духовність, правильний успіх, правильну скромність, правильну силу і навіть правильний біль, якщо сили ще бракує.
Зовні все це може виглядати дуже переконливо.
Але всередині жива людина залишається десь збоку, як забута дитина на вокзалі, поки дорослий серйозний образ у гарному костюмі їде представляти її життя перед публікою.
Різниця між самореалізацією і реалізацією власного образу дуже важлива.
Самореалізація — це коли людина розгортає те, що справді в ній живе.
Реалізація образу — це коли вона намагається стати тим, ким, як їй здається, вона зобов’язана бути: для батьків, суспільства, партнера, духовної спільноти, підписників, власної гордості.
Багато людей не живуть для себе. Вони живуть для свого образу. Годують його, захищають, виправдовують, одягають у розумні слова, оновлюють фасад і виводять у світ.
А потім дивуються, чому всередині порожньо.
Бо образ може отримати визнання.
Але він не може бути щасливим.
Образ може подобатися, справляти враження, здаватися сильним, мудрим, успішним, духовним або особливим.
Але жити може тільки справжня людина.
І тому шлях до себе починається не з питання: «Яким я маю бути?»
А з питання: «Що в мені справжнє?»
Усе інше — оформлення вітрини в крамниці, де давно забули відчинити двері...
