Не бомбіть — і не будете бомбимі.
Проста заповідь, здавалося б.
Майже очевидна.
Навіть занадто очевидна для світу, який дуже любить спершу ігнорувати очевидне, а потім героїчно прибирати наслідки.
Людина — дивне створіння.
Спершу вона кидає у світ камінь.
А потім дивується, що світ не надіслав їй у відповідь букет ромашок.
Спершу говорить грубо.
А потім ображається на грубість.
Спершу порушує чужі межі.
А потім скаржиться, що хтось підійшов надто близько до її власних.
Спершу бомбить.
А потім обурюється, що щось прилетіло назад.
І щоразу знаходиться гарне пояснення.
«У мене не було вибору».
«Вони почали».
«Я лише захищався».
«У них бойові комарі».
«Це інше».
«Ви не розумієте всієї ситуації».
«Якби вони поводилися нормально, мені не довелося б так робити».
Людина завжди може чимось прикрити власну агресію.
Розум — великий фахівець у цій справі: за п’ять хвилин він здатен переодягнути будь-яку грубість у шляхетну місію, будь-яку помсту — у відновлення справедливості, будь-який внутрішній вибух — у захист духовних кордонів.
А вбивство — у негативне спасіння.
Але закон простий.
Те, що людина випускає у світ, рано чи пізно стає атмосферою, у якій вона сама живе.
Не завжди буквально.
Не завжди одразу.
Не завжди від тих самих людей.
Але якщо всередині постійна війна, одного дня людина помічає, що навіть тиша навколо якось пахне порохом.
Не бомбіть — і не будете бомбимі.
А якщо вже дуже хочеться бомбити, зупиніться хоча б на хвилину й запитайте себе:
«Я зараз захищаю правду — чи просто не можу витримати власного роздратування?»
Іноді цього питання достатньо, щоб снаряд залишився на складі.
А це, друзі мої, уже маленьке перемир’я...
