З сумних висновків.
Народ — це не просто велика кількість людей.
Народ — це пам’ять.
Мова.
Ремесло.
Пісня.
Свято.
Спільний жест.
Спосіб вітатися, мовчати, ховати померлих, радіти, пекти хліб, розповідати дітям історії й упізнавати своїх навіть у чужому місті.
Народ складається з людей.
З окремих облич.
Доль.
Родин.
Голосів.
Живих внутрішніх світів.
А маса — це інше.
Маса — це нервовий людський потік, який легко збудити й так само легко налякати. Сьогодні він готовий підкоритися будь-якому видовищу, слухати будь-якого крикуна, піти за першим енергійним закликом і знищити все з обличчям історичної необхідності.
А завтра той самий потік боязко розбігається від гучного окрику випадкового чиновника в формі.
Людина народу пам’ятає.
Людина маси реагує.
Людина народу ще здатна мріяти.
Людині маси мрії постачають фахівці з видінь.
Вона вже не потребує уяви.
Хтось уявляє за неї.
Боїться за неї.
Ненавидить за неї.
Обирає за неї, кого назвати ворогом, кого героєм, що назвати правдою, а що небезпечною оманою.
І тоді будь-яка незграбна дурниця, якщо подати її достатньо впевнено як очевидну реальність, підтримати чутками, криком, парою п’яних свідків і потрібною інтонацією, раптом починає викликати загальну симпатію.
Не тому, що люди дурні.
А тому, що людина, яка стала масою, перестає бути уважною до власної душі.
Вона вже не питає:
«Що я бачу?»
«Що я знаю?»
«Що в мені відгукується?»
«Хто зараз у мені думає — я чи потік?»
І це, друзі мої, найсумніше.
Народ можна любити.
З народом можна говорити.
Народ можна пробудити.
А масу можна пробудити тільки назад у людину...
