Шлюбні ігри бувають різні.
У Іри й Олега це «лови мене, цеглино».
Він кидає агресивні маленькі вистави, вона вдає безпорадну бідолаху. Він гарчить, вона страждає. Він тисне, вона тонко повідомляє світу, що знову потрапила в лапи чудовиська, хоча давно знає розклад годування цього звіра.
У Асі й Петра це «вокзал для трьох».
Треті регулярно змінюються. Хтось іде, хтось приїжджає. Незмінною лишається вічна перонна сцена: він намагається кудись піти, але не йди; вона лає його, тримаючись за штанину.
У Свєти й Вані це «полька».
Дивна хореографія, у якій із чотирьох ніг танцюють лише дві. Свєтині.
Вона несе велику любов, дім, надію і бідного Ванюшу, який ніби народився вже трохи втомленим від власної участі в житті.
У Наді й Діми це «невловимий Джо».
Він тікає, вона мчить за ним. Коли сил більше — біжить. Коли менше — повзе. Головна умова гри: завжди залишатися на відстані, щоб обоє зберігали священну можливість страждати.
Для когось шлюбні ігри — про агресію.
Для когось — про турботу.
Для когось — про любов.
Для когось — про гроші.
Для когось — про вірність.
Для когось — про зраду.
Для когось — про вічне «я тебе врятую», хоча обох уже давно треба було б рятувати, бажано окремо.
Загалом усе як у природі.
Одні птахи приносять подарунки.
Інші танцюють.
Треті кричать на весь ліс, щоб усі зрозуміли, який завидний наречений стоїть перед ними.
Головне — помітити одну просту річ.
Сценарій шлюбної гри майже завжди відповідає внутрішньому запиту людини.
Тому, ким вона хоче бути у стосунках.
Ким уміє бути.
Ким звикла бути.
І яким способом звикла отримувати любов, увагу, владу, жалість, підтвердження власної цінності або право знову сказати: «ну я ж знав».
Коли це стає видимим, багато речей стає на свої місця.
Бо стосунки рідко починаються з іншої людини.
Частіше вони починаються з ролі, яку ми вже принесли із собою.
Такі справи, друзі мої...
