Справжній ворог людини — не її незнання.
Незнання саме по собі ще не катастрофа.
Воно чесне.
Воно просто не знає.
А той, хто не знає і розуміє, що не знає, ще може запитати.
Може зупинитися.
Може послухати.
Може одного дня побачити, що світ був ширший за вчорашню впевненість.
Набагато небезпечніше інше.
Небезпечніша людина, яка не знає, але вже впевнена.
Впевнена у своїх висновках.
У своїх образах.
У своїй правоті.
У своїй картині світу, складеній із чуток, страху, зручних пояснень і кількох старих ран, які давно отримали офіційні посвідчення істини.
Така людина вже не шукає.
Вона підтверджує.
Вона не слухає.
Вона перевіряє, чи збігається почуте з вироком, який уже винесено всередині.
Вона не дивиться.
Вона впізнає заздалегідь підготовлені контури.
Вона не зустрічає реальність.
Вона вішає на неї ярлик і йде далі, задоволена власною визначеністю.
Незнання можна просвітлити.
Самовдоволену впевненість — важко.
Бо вона захищає не знання.
Вона захищає образ людини, яка боїться стати початківцем.
Боїться сказати:
«Я не розумію».
«Я міг помилятися».
«Я дивився занадто вузько».
«Я переплутав свою реакцію з фактом».
І тут починається справжня темрява.
Не там, де людина чогось не знає.
А там, де вона вже не допускає можливості знати інакше.
Справжній ворог людини — не її незнання.
Це гординя, яка збудувала паркан навколо незнання і назвала його світоглядом.
Іноді перший крок до світла не схожий на велике одкровення.
Він схожий на просте, майже дитяче визнання:
«Я не знаю».
І якщо воно сказане чесно, без пози й без захисту, у цьому визнанні вже є двері.
Малі.
Тихі.
Але справжні...
